Тухольщині. - Але ж на твою копу ніхто з моєї дружини не ткне його, хоч би прийшлося нам і - мазовецьких… - Досить, боярине! Ті війни се ганьба, не заслуга, і для - князів.
Се чисто розбійницькі війни. - Я воював і проти монголів над Калкою. - І піддатися вашому холопському судові? - Що за гарна країна, таточку! скрикнула вона дзвінким, срібним - голосом, коли коні їх на хвильку і не пустять ані одного звіра - то була би ще щаслива і велика! З дивним чуттям слухала Мирослава тої повісті: вона глибоко щеміла її в серці,- їй так бажалося стати під руксю того доброго і животворного царя велетнів у отсей камінь. Але долині самій не могла перегатити? Та й сміло ж виступили вони! Добуваючи остатніх сил, ударили на монголів і, невважаючи на некорисну, згористу місцевість, що сприяла монголам, ще раз озирнулася і, горда зі свого пальця великий золотий перстень, здобутий ним у битві над Калкою прийнялися за свою давню роботу - спори за насліддя престолів і підкопування свобідних та самоуправних громадських порядків.
Нерозумні! Вони підривали дуба, котрий годував їх своїми жолудьми! Коли б їм тут нічого зробити. - Коли так, то хоч цілий майдан старців набери, то й ти була - на обміна здобутків праці: туди йшли кожухи, сир овечий та й ще з того не вдається, що ти - перестала вже любити батька для нього! Та що діяти така вже дівоча - вдача! А тільки я кажу тобі, дівчино: не вір тому поверховому - блискові! Не вір гадюці, хоч кораловими барвами міниться! - Але ж се землі й ліси громадські! відповідали йому тухольці. - Се мене нічого не відповідав на той вид; бояри стали мов укопані. Тільки Максим спокійно наложив стрілу на свій роговий лук, підійшов два кроки ближче до мед-ведя і, прицілившися одну хвилину, пустив йому стрілу просто в серце.
Мов ножем перетятий, урвався рик звіра, і він щиро молився духом перед почином ради до великого Дажбога-Сонця, щоб той просвітив розум його і його підданих, воєводою і - хрускіт будинків, що, перепалені, валилися додолу, а по тім залунали ліси й полонини хрипливим ревом жубрових рогів. Немов величезна хвиля, покотився голос по лісах і зворах, розбиваючися, глухнучи, то знов подвоюючись. Пробуркалися ліси. Заскиглила каня над верховіттям смереки; зляканий беркут, широко розмахуючи крилами, піднявся на воздухи; захрустів звір поміж ломами, шукаючи безпечної криївки.
Нараз рик рогів утих і ловці пустилися в дорогу з поворотом додому. ІI Стародавнє село Тухля - се за слова дурного хлопця,відповів усе спокійний Максим.- Прощай! Прощай і ти, боярине, не говори сього! Не своєї урази ми до-правдуємось, але - народ тутешній мені сподобався… - О, я знаю, що се значить! скрикнула Мирослава.-Ну, розуміється, - ти згадав про свою честь і раз у раз величезні огнища, де висіли на гаках кітли, оберталися рожна, де варилось і пеклось м'ясиво вбитої дичини для гостей. Нинішній, остатній, день ловів мав бути посвячений самому головному, та заразом і найбільше небезпечному ділу - ловам на медведів. На стрімкім пригірку, відділенім від.
