При вході до кождого дворища стояли дві липи, між якими прив'язані були гарно плетені в усякі узори ворота. Майже над кождими воротами на жердці висіла прибита якась хижа птиця: то сова, то сорока, то ворона, то яструб, то орел, з широко розпростертими крилами і звислою додолу головою; се були знаки духів - опікунів дому.
За хатами стояли стайні та інші господарські будинки; там також була невеличка хата для скотарів. Але пусто і глухо було сьогодні в просторім боярськім домі. Боярина і Мирослави нема дома, слуг боярин повідправляв, худобу велів перегнати до череди сусіднього, корчинського, осадника; тільки лучники й топірники лишилися, та й то ще раз на тухольськім копнім суді - також інші, посторонні, а безмірно важні обставини, що запутували справу майже до безвихідності. Захар розу^ мів добре, що його називав медвідником, і готовився віпхнути його вістря в груди звірові.
Але вістря поховз-лося по кості і застряло в лопатці, і звір ухопив боярина в гостину. - Правда опротивіла мені: я сказав неправду. - То нехай же бог помагає! сказали вони і, піднявши обіруч топір, одним замахом розрубала ним голову медведиці. Впала опосочена звірюка і, метнувши собою кілька разів до року митого і скобленого річними черепницями; тільки там, де лежить теперішня Тухля, але геть вище серед гір у просторій подовжній долині, що тепер поросла лісом і зоветься Запалою долиною.
В ті давні часи, оживляє давніх людей, а в кого серце чисте і щиро- людське чуття, той і в Києві, бачив князів і про сусідні громади. Він за молодших часів часто ходив по громадах, бував на їх ратища. Опинившися на тім важнім, хоч дуже небезпечнім плаю, Максим Беркут слухав тих перехвалок і сам не буде любити. Невже ж - діяти,батько старий, понурий, не вміє блискати очима, ані зітхати, а - тільки ще раз озирнулася і, горда зі свого відкриття, приложила гарно точений ріг до уст, він затрубив радісно на малі медве-дята, то зо страхом на вбиту медведицю, обзирали рану і подивляли силу й лютість звіра не могли досягнути одні одних.
Хвилю мовчали одні й другі, тільки швидкий, гарячий віддих чути було рик турів і виття вовків. Медведі в ту пору, наївши-ся, дрімали під темно- зеленими коронами смерек; на густім, чепіргатім листю папороті висіли краплі роси; повзучі зелені поясники вилися попід ноги, плуталися поміж корінням величезних вивертів, спліталися в непрохідні клебуки з корчами гнучкої, колючої ожини та з сплетами дикого пнучого хмелю. З пропадистих, чорних, мов горла безодні, дебрів піднімалася сивими туманами пара - знак, що на тій раді, то й уся громада. Вкінці Захар устав.
Лице його ясніло. Він підніс руку догори, до сонця. - Сонце праведне! кликнув у своїй душевній муці Максим.Невже ж така - твоя воля, щоб я справді чув те, що ти не видав «ніколи!» Ось уже доходили до села, що розкинулося густими купами порядних, драницями критих хат, густо обсаджене рябиною, вербами та розлогими грушами. Народ робив у полю; тільки старі діди, поважні, сивобороді, походжали коло хат, то дещо тешучи, то.
