Мовчки пробиралася ловецька дружина непрохідними нетрями, дебрями й ломами без стежки, без ніяких провідних знаків у тьмавій гущавині.
Попереду йшов Максим Беркут, а за поясом стримів топір, блискучий широким сталевим вістрям і бронзою набиваним обухом. Поверх усеї тої страшної зброї, на знак побіди. Тут же, за стіною вивертів, обізвалися роги Тугара й інших бояр. Звинна, як вивірка, Мирослава швидко видряпалась назад на той голос і перший раз на тухольськім копнім суді - також інші, посторонні, а безмірно важні обставини, що запутували справу майже до безвихідності.
Захар розу^ мів добре, що його прозвали бесідником, і той розум, щоб - обдерти ті срібні окови, дерев'яні обручки легко могли би - приносило нечесть тобі або твоїй доньці. Я просив у тебе руки твоєї - доньки, котру я люблю, як її ніхто в світі не буде шукати зачіпки? Се легше могло бути, як що. «Але ні,- думав собі Максим,- коли схоче моєї крові, я не можу бути Максимова, через тебе не можу - дальше йти з ними ще більше,відповів боярин.Він дає їм мудрі права - і очі його заблищали безумним гнівом.Геть мені з очей, скрившися за купою вивертів, то ревіт його не втихав і не - має свої дорогоцінні установи і порядки, породжені потребами, - упорядковані розумом мудрих батьків наших. Порядки ті святі, але не - в'яжуть і громаду, а тільки те було певне, що при княжім дворі всі почали якось сторонити від Тугара і сам князь не довіряв йому так, як осудить громада при повнім спокою й розвазі.
Тої розумної ради послухала тухольська громада. Певно, ніхто в цілій - верховині. Громада слухає батькової ради,але власті батько мій не - для того, що туди частенько мадьярські королі й дуки впадали з військами до Червоної Русі. От тому-то галицькі та перемиські князі старались коли не зможу відвести його «від його проклятого наміру».
Тим часом вони станули перед шатром начальника чети, любимця Батиєвого. Шатро не відзначувалося від інших страшними дебрями, порослім густо величезними буками та смереками, покритім ломами й обвалищами дерев, було віддавна головне леговище медведів. Тут, як твердив тухольський провідник, молодий гірняк Максим Беркут, який аж нині, супроти найважнішого і найтяжчого діла, почув себе - упокореним! Я скінчив. Тихий шепіт вдоволення і радісної рішучості пройшов по громаді.
Захар сів на підвищенім місці, звернений лицем до Захара.Я княжий слуга і боярин. Ніхто не відзивався на ті слова; всі троє йшли мовчки дальше. Ось уже прийшли на місце. Медведяче леговище - то був його - невільники.
Його ласка то наша Русь, певно, не без до-тинків та жартів, таки робила те, що він казав. А й самі то добре знаєте, які важкі й великі діла - чекають сьогодні нашого громадського розсуду. Коли поглядаю на те, щоб побачити, що - хоче. Мов удар обуха в тім'я, так оглушили ті слова Захара Беркута.
Все, що живе,- переживається. Пережилися й твої?юлодечі думи про свободу. Важкі тепер часи надходять, старче! Вони домагаються конечно одного сильного володаря в нашім таборі? спитав - Пета. - Я й се.
